У Йосипівці – він один …

Нелегке наше сьогодення не може заступити радості приходу весни, а разом з нею і Дня Перемоги. Цей день залишиться для нас назавжди затьмареним від гіркоти втрат і осяяний сонцем Перемоги. Його наближували, як могли люди, котрим було дуже нелегко в ті вогненні літа і яким найважче сьогодні. У вічному боргу наше покоління і перед тими ветеранами війни, кому пощастило пройти через чорнило битв і дожити до світлого Дня Перемоги. Все менше їх залишається в життєвому строю. Даються взнаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Їхні груди вкриті медалями, на скронях – сивина. Але вони пам’ятають ті страшні роки, хоч часто їм і не хочеться  про них згадувати. Неможливо позбутися нав’язливої думки: а прийде ж день, коли піде з життя останній з цих літніх людей з орденами. Піде у вічність, понесе з собою живі спогади. Що ж лишиться після них? А лишиться Пам’ять. Тож сьогодні, поки ще є можливість…. давайте запам’ятаємо його на все життя.

Олійник Микита Никифорович

Народився 14 серпня 1925 року в селі Юзефівці. Початкову освіту здобув у  рідному селі. Після закінчення шостого класу в Златополі  працював в колгоспі імені Ватутіна. 5 березня 1944 року під час  визволення села від німецько – фашистських загарбників разом з військовою частиною  пішов добровольцем на фронт.  Спочатку навчався військової справи в  Житомирському училищі , а далі -  визволення  житомирського  краю. Воював рядовим  216 запасного стрілецького полку І Білоруського фронту, пронісши на своїх плечах станковий кулемет « Максим» вагою в 80 кг. Визволяючи польське місто Люблін, потрапив в 10-денний  німецький полон. Батькам була відправлена похоронка з тим, що син пропав безвісти. Після звільнення з полону пішов дорогами війни далі. Під час бойових дій в німецькому місті Штодгард отримав два осколкове поранення, в ногу та обличчя.  Згодом дістав і третє легке поранення в праву руку. Від госпіталізації відмовився і дійшов аж до Берліна. Зустрівся з американцями на Ельбі.

7 серпня 1945 року повернувся до рідного дому. Батьки, які справили по померлому синові обід, не пам’ятали себе від радощів. Батько  ще довго бігав по селі босий зі словами: «Минічка ожив!» 

Після війни Микита Никифорович працював  в колгоспі конюхом. Перевозив молоко з ферми на молокозавод в Златопіль. Відбудовував сільське господарство в післявоєнні роки. Незважаючи на важкі умови праці,  трудився з натхненням. Найвищих, найтепліших слів шани заслуговує цей радянський рядовий, який виніс на своїх плечах основний тягар війни з глибокою вірою в те, що обов’язково переможе. Микита Никифорович своїм ратним подвигом на межі самозречення наближав Велику Перемогу і навічно увійшов в її літопис.

Як учасник бойових дій  нагороджений:

Орденом «Слави ІІІ ступеня» за взяття Берліна; медаллю «За відвагу»; медаллю Жукова; медаллю «Захисник Вітчизни»; медаллю «Ветеран праці»  та ювілейними медалями з дня Перемоги.

Вчитель історії Йосипівського НВК

Криштопа Оксана Михайлівна